Леонід Шмуц: З трибун було образливо чути: «Спробуй собі ще раз закинути!»

Украина

17 апреля 2018, 08:45

Леонід Шмуц: З трибун було образливо чути: "Спробуй собі ще раз закинути!"

Видатний воротар згадує про шампанське на підносі від маршала Гречка, рівень Стрельцова після тюрми і вперше розвіює міфи про найвідоміший автогол в історії радянського футболу

Леонід Шмуц: З трибун було образливо чути:
17 апреля 2018, 08:45

Спробуйте ввести у пошуковику "Леонід Шмуц" і першим пропонованим результатом буде варіант "гол у свої ворота". Епізод, який стався 47 років тому, 17 квітня 1971-го, назавжди змінив життя нашого героя. У поєдинку чемпіонату СРСР воротар московського ЦСКА Леонід Шмуц намагався рукою ввести м’яч у гру. Однак замість банального початку атаки відбувся один з найбільш відомих автоголів у радянському футболі.

Нам часто не пробачають помилок і за кожним з нас може навічно закріпитися якась не особливо радісна асоціація. Він став героєм легенд, хіт-парадів і підбірок, однак таке визнання зовсім не додавало настрою Леоніду Миколайовичу. На жаль, той сумнівний епізод затьмарив безліч інших досягнень кар’єри Шмуца: чемпіонство, виклик у збірну і "0" у графі пропущених, титул одного з найкращих воротарів СРСР. Що вже казати про звання "другого Яшина".

Леонід Миколайович дуже неохоче йде на розмову, однак врешті-решт з’являється зі свого під’їзду на Оболоні. В руках тримає папку з десятками фотографій, вирізок з газет, програмок і автографів. Тут увесь він, все його життя. Фактично вперше за багато років Шмуц публічно згадує про той особливий матч з "Араратом". Під час діалогу не часто посміхається, однак періодично жартує з серйозним виразом обличчя. За кремезною статурою і похмурим поглядом він починає відкривати свою душу і згадує про молодість. Слухаєш все це і розумієш – постать з такою насиченою і цікавою біографією не має права асоціюватися у футбольної громадськості лише з тією клятою помилкою.

"Найбільше подобається Лунін"

— Леоніде Миколайовичу, мені пощастило знайти вас зовсім випадково. Більшість ваших партнерів, а також журналістів, не володіли жодною інформацію про те, як нині поживаєте.

— Я звичайний пенсіонер, практично більшість часу проводжу вдома. Єдине, що зараз може мене витягнути на люди – це рибалка. Дуже люблю цю справу.

— Ви народилися у Нікополі, однак зараз живете в Києві. У рідному місті коли востаннє були?

— Ой, давно не був. Потреби їхати туди немає, адже там ні родичів, ні друзів. Якщо повертаюся в Нікополь, то тільки для того, щоб відвідати могилу батьків. Зрештою, Київ став моїм рідним містом.

— За футболом слідкуєте?

— На стадіоні не буваю, але по телебаченні дивлюся. Мені імпонує гра "Шахтаря". Відзначу також молодь київського "Динамо". Принаймні, я бачу у цих хлопцях перспективу.

— Вам, як воротарю, хто найбільше з українських колег подобається?

— Андрій Лунін. Безперечно, клас підтверджує Андрій П’ятов. Збірник не може бути поганим. Свого часу рівних не було Сашку Шовковському.

— Ви закінчили з футболом у 31-річному віці. Тоді це не вважалося рано, однак зараз такий крок назвали б передчасним.

— Коли я грав за олімпійську збірну на Сході, забув в Іраку чи Ірані, то отримав травму. Пішов на вихід, хотів м’яч перехопити. Суперник підсів під мене, я впав на лікоть і вибив плече. Цей біль мене довго переслідував. 17 серпня 1970-го ми грали в Єревані, як зараз пам’ятаю. Вийшов у старті, але вже на 5-й хвилині пішов з поля – відбивав м’яч і плече вискочило. Мені зробили операцію, я навіть на поле повернувся. Однак пропустив дуже багато. А процес відновлення дуже важкий. Перебував не в тій формі: і фізичній, і психологічній.

— Проте це було ще в московському ЦСКА, а завершували ви кар’єру в армійській команді з Києва.

— В Москву приїхав наставник СКА Юрій Войнов, який шукав воротаря. Життя так склалося, що з Києва я вирушив у ЦСКА і через багато років повернувся за тим же маршрутом. Хоча розпочинав у рідному Нікополі в команді "Трубник". У 1967-му році у складі збірної виграв юнацький Чемпіонат Європи. Потім мене призвали у київський СКА, де я провів лише два місяці. Згодом було переведення у московський ЦСКА.

— Коли ви закінчили кар’єру, то футбол відразу не залишили?

— Трохи тренував у Києві дітей. Згодом почав займатися підприємницькою діяльністю. Зараз вже не те здоров’я, тому залишив це діло. Донедавна підтримував відносини з Миколою Долговим, але він кудись зник. Всі, мабуть, чули про скандал у збірній U-17. Так от адміністратор Анатолій Кудя, якого звинуватили в історії з виходом на поле дискваліфікованих гравців, мій товариш. Це ж смішно, що людину за таке звільнити можуть… Спілкуюся ще з Миколою Пінчуком, Вадимом Шельменком, Володимиром Юрецьким, Віктором Насташевським, Сергієм Простімкіним. Більшість з нас зараз в такому віці, що тут важливо просто запитати, як здоров’я і чи живі. Цього вже достатньо (посміхається).

"Мою золоту медаль вкрали з серванту"

— Повернімося до Нікополя. Що пригадуєте з дитинства?

— Навчався я у 13-й школі і відверто скажу, що вчився "не дуже". Коли вибирав між школою і футболом, то обрав друге. Років з 13-ти почав займатися у ДЮСШ. В "Трубник" мене порекомендували ще у той час, коли я був школярем. Тоді команду очолював Володимир Ємець, який тільки починав свою тренерську кар’єру. Далі все було швидко – гра за основу, запрошення в юнацьку збірну і армія. На той час мені ще 18-ти не було.

— Володимир Ємець і Геннадій Жиздик через кілька років створять легендарний "Дніпро".

— Жиздик працював у "Трубнику" начальником команди. Це дві легендарні особистості, треба віддати їм належне. Команда у нас була хороша, функціонувала при нікопольському заводі. Грали у класі "Б". Можеш не вірити, але це точно не гірший рівень, ніж зараз у Прем’єр-лізі. Ти бачив зараз, щоб діти грали у футбол у дворі? Це багато пояснює.

— Ви відразу стали у ворота?

— Спочатку грав у нападі. Наш воротар отримав травму і мене, як найвищого, поставили в рамку. Сподобалося і в поле я більше не виходив (посміхається).

— У вас кремезна статура. Чому обрали футбол, а не, наприклад, баскетбол?

— За збірну школи я грав у баскетбол. А ще займався волейболом, легкою атлетикою. Футбол переміг. Перед Ємцем в "Трубнику" працював Микола Медвєдєв, який порекомендував мене тренеру юнацької збірної Євгену Лядіну. Він повірив у пацана з класу "Б". До речі, моїм колегою у збірній був "гірник" Юрій Дегтярьов.

— Та команда була по-справжньому зірковою: Віктор Кузнєцов, Леван Нодія, Михайло Гершкович, нинішній генеральний директор "Динамо" Резо Чохонелідзе.

— Приємно, що ми були не просто набором імен, а саме командою. Європейське чемпіонство тому підтвердження. У фіналі 1967-го нам вдалося перемогти збірну Англії з рахунком 1:0.

— Потрапляння з класу "Б" в юнацьку збірну – неабияке досягнення. Перехід у команду серйознішого рівня був питанням часу?

— Тоді все вирішувалося просто – прийшла директива з ЦСКА і після нетривалого періоду в київському СКА я вирушив у Москву. Приїхав, зустрівся з Всеволодом Бобровим. Це чудова людина, яка сама пограла і у футбол, і в хокей. Мені було комфортно з ним працювати. Конкуренція в новій команді була нереальною: Юрій Пшеничников, Лев Кудасов, Йонас Баужа. Тренерам було важко – серед такої компанії треба було обирати когось одного. Мене в колективі прийняли нормально, жодної дідівщини. Просто треба було багато працювати і боротися за місце в складі.

— Серйозну опіку для ЦСКА надавав маршал Андрій Гречко. Кажуть, до футболістів він ставився дуже добре, про що свідчить приклад. За місяць до кінця чемпіонського сезону футболісти домовилися не стригтися. Коли гравці ЦСКА зайшли на прийом до генералітету в Міністерство оборони, то один з присутніх випалив: "А хіба ж це офіцери?" Маршал відреагував так, що цього генерала ще й до сьогоднішнього дня шукають.

— Ми справді не стриглися тоді. Нам терміново пошили військову форму. По факту ми ж були військовими. Я, наприклад, був молодшим лейтенантом. Після золотого матчу все організували і відправили на зустріч з армійським керівництвом. Які спогади про неї? Ну попили шампанського (посміхається). Ти уявляєш, щоб генерал на підносі подавав шампанське молодшому лейтенанту? А тоді так і було. Гречко виділив нам 20 хвилин і на прощання сказав: "Допивайте шампанське, на все добре". Парадокс в тому, що після того, як він пішов, нас відразу попросили звідти.

— Про Гречка є ще одна прекрасна історія. Він переглядав золотий матч вдома по телебаченню, однак не витримав, коли ЦСКА "влітало" 1:3, і вимкнув телевізор. Через 15 хвилин в кімнату забігає донька: "Тату, наші виграють 4:3!"

— Маршал був затятим вболівальником. Версію з фіналом знаю трохи іншу. Гречко нам сам розповідав про це. Мовляв, у нього була зустріч і під час фіналу він якраз летів у літаку, слухав репортаж. При 1:3 вимкнув спересердя. Зійшов на трап літака, а тут донька біжить назустріч: "Тату, наші виграли!"

— Не повірив?

— Природно, що ні. Не може ж такого бути! Але нам вдалося. Старше покоління часто порівнює ті гроші, які колись отримувало. Зараз справді інші часи, треба визнати. Нам за чемпіонство дали один оклад, Гречко додав кожному по 100 рублів, федерація 400 рублів виписала. Ну і по приймачу "Spidola" дали.

— Свою золоту медаль зберігаєте?

— У мене її вкрали. Ще в Москві когось запросив додому. Багато товаришів приходило, фанати гостювали. Вона лежала в серванті. Я відвернувся кудись і все, нема…

"По всьому СРСР грали хлопці з України"

— В чемпіонському ЦСКА кістяк складали українці. Ви підтримували відносини зі "своїми", чи, наприклад, більше спілкувалися з колегами-воротарями?

— Найбільше, напевно, з воротарем Володею Астаповським. Щодо іншого воротаря Юрія Пшеничникова, то він був замкнутим, весь в собі. Стосовно польових гравців, то дружив з Колею Долговим і Вільгельмом Теллінгером. Чув, що Віля нещодавно помер у Закарпатті. З українцями в мене були чудові відносини. Зверни увагу – по всьому СРСР грали хлопці з України. Вони серйозно підняли планку нашого футболу.

— Астаповський, очевидно, був надзвичайно порядною людиною, судячи з його інтерв’ю. "Льоня Шмуц — ось був воротар від Бога! Якщо хтось і міг стати "другим Яшиним", так це він. І став би, якби після відходу Пшеничникова першим зробили його, а не мене", — казав ваш конкурент за місце в складі.

— Він не робив мені таких компліментів, але в пресі висловлював свою думку. Я його за язик не тягнув (посміхається).

— Ви прийшли у ЦСКА в юному віці. В той час в команді вистачало справжніх легенд радянського футболу. Як почувалися з ними в колективі?

— Зірок було дуже багато: Альберт Шестерньов, Володимир Капличний, Юрій Істомін, Дмитро Багрич, Валентин Афонін. Проте все це хороші хлопці, я не відчував дискомфорту і швидко адаптувався до нової команди.

— Кажуть, що уродженець Харкова Дмитро Багрич був справжнім педантом.

— Ще Володя Федотов таким був. Завжди охайні, попрасовані. З Багричем ми жили в одному будинку, теж проводили час разом.

— Легендарний золотий гол Федотов забив, нібито завдяки горбику на ташкентському полі. Різні джерела подають суперечливу інформацію – мовляв, ту частину газону, яка дезорієнтувала Володимира Пільгуя, вирізали і вручили автору голу. Це було безпосередньо в роздягальні чи в аеропорту?

— Та це все дурість! Який там горбик? Пільгуй банально пропустив гол без сторонньої допомоги. Буває й таке. Я ж собі закидав м’яч у ворота. Нещодавно в інтернеті натрапив, як воротар з Перу теж закинув собі у ворота.

— Безумовним авторитетом вашого ЦСКА був Альберт Шестерньов. До наших днів доходять легенди про його контракти з "Adidas" та цигарковою фірмою "Dunhill", про його любов до Львова, де він гостював у Володимира Дударенка. Як ви можете охарактеризувати людину, яка стала капітаном команди у 21 рік?

— Це велика людина, такий чолов’яга! В команді багато футболістів "попалювали", випивали. Ми що, не мужики? Ось Леоненко теж зізнається, щоправда, тільки тепер. Хоча каже, що не горілку вживав, а лише пиво. У наші часи все було. Ми ж молоді, самі розумієте.

— Володимир Дударенко, ваш партнер по ЦСКА, розповідав, що вас, воротарів, в команді називали "димарями": "Йдемо на тренування, а вони вже готуються. В кожен палець в рукавиці запхали по цигарці і вже готові!"

— Так півкоманди палило. І Лев Іванович Яшин теж палив. Більшість футболістів сприймали це, як нагоду розслабитися. Просто все потрібно робити в міру.

— Ще один лідер того ЦСКА – Володимир Капличний родом з Кам’янця-Подільського. Кажуть, під час одного тренування на стадіон приїхав генерал-полковник у не зовсім тверезому стані і почав давати поради. Капличний не стримався і відрубав: "Вибачте, але на футбольному полі генерал — я". Пригадуєте цю історію?

— Капличний був закритим хлопцем. Він дружив з Шестерньовим, адже постійно грав з Альбертом в центрі оборони. Перед смертю Капличного ми трохи спілкувалися, він переїхав до Києва, зустрічався з ветеранами. Щодо випадку з генералом, не знаю правда це чи міф. Можу сказати, що генералом на полі був я. Захисниками хто командував? (посміхається)

— Воротар дуже залежить від оборонців. Після Капличного і Шестерньова позаду справді була випалена трава?

— Це ж незмінні оборонці збірної СРСР. Такі речі красномовні. А ще в команді були Афонін, Пономарьов та Істомін. Безперечно, воротар почувається максимально комфортно, коли поруч знаходяться захисники такого рівня.

"До нас з Яшиним приставили КГБіста"

— Незважаючи на хороший колектив у ЦСКА не всім новачкам вдалося прижитися. Лідера "Пахтакора" Берадора Абдураїмова скоро повернули у зворотному напрямі, адже партійні керівники Узбекистану бідкалися, мовляв, через відсутність Абдураїмова в Ташкенті на 50% впали врожаї бавовни, гордості республіки. Бобров відповів: "Забирайте Абдураїмова і бавовну в придачу".

— В Берадора гра не пішла. По-перше, конкуренція серйозна. Хоча можу назвати його гравцем непоганим. Бували випадки, коли в команду футболіст не вписується. Вадим Ніконов приходив з московського "Торпедо" в статусі гравця збірної СРСР. Це нападник, який разом з Едуардом Стрельцовим грав. А в ЦСКА не вписався. Шевченко як в "Мілані" виглядав? А що з ним сталося в "Челсі"?

— У ваші часи в чемпіонаті СРСР були багато класних форвардів. До наших днів дійшли легенди про унікальний удар Володимира Ларіна. Футболісти відмовлялися у стінку ставати, побоюючись ударів футболіста московського "Динамо". А як було воротарям?

— Я був його улюбленим воротарем, Ларін полюбляв мені забивати, виходило це в нього. Щодо стінки, то тут вибору не було. Якщо треба перекривати удар, то куди дінешся? Постріл він мав шалений, треба визнати.

— Едуард Стрельцов у своїй книзі "Бачу поле…" згадував, як одного разу забивав вам зі штрафного. Едуард Анатолійович – найсильніший футболіст, проти якого вам доводилося грати?

— Це видатна особистість. Про що там казати, якщо перед поєдинками з московським "Торпедо" наші гравці між собою домовлялися – тільки не треба дразнити Стрельцова. Якщо він розізлиться, то гратиме вдвічі сильніше. Не знаю чи багато було таких гравців, які самотужки могли обіграти всю команду. А Стрельцову це було під силу. Навіть після тюремного ув’язнення він повернувся на поле у статусі зірки. Людина повноцінно не тренувалася, хоча продовжувала виглядати краще за професійних футболістів.

— Серед воротарів не було рівних Яшину?

— Це легенда серед воротарів. Мені пощастило познайомитися з ним завдяки випадку. Женя Рудаков перед Чемпіонатом світу в Мексиці отримав травму. Гаврило Качалін фактично довикликав у збірну двох воротарів: мене і 41-річного Льва Івановича. Так до нас приставили "КГБіста" в дорозі. Без цього ніяк… Ми багато говорили з Яшиним в літаку, я дуже добре взнав його, як особистість. Політ був довгим, через Бельгію. Потім ще разом в номері жили. Незвично, коли в людини такий авторитет, а в буденному житті вона дуже проста.

— Крім цього, ви мали нагоду отримати багато фахових порад від кращого воротаря світу…

— Безперечно. В Мексиці, до речі, були важкі умови – висота 3-4 тисячі метрів. Вийшли на тренування, а через дві хвилини дихати нема чим. Організм довго звикав. Яшин навіть у запас не потрапляв. У старті виходив Анзор Кавазашвілі, я в заміні, а Лев Іванович фактично на підстраховці.

— Під час чемпіонату світу ви жили в номері якраз із Кавазашвілі?

— Ні, з Володею Мунтяном. Він мене і агітував переходити в "Динамо". Щоправда, думаю, за ініціативою Віктора Маслова, наставника киян. Моя відповідь була простою: "Якщо "Динамо" зможе забрати просто так офіцера з армійської команди, то нема проблем, я погоджуся".

— Окрім "Динамо" ще якісь варіанти були?

— Одного разу до мене підійшов головний тренер "Пахтакора" Михайло Якушин. Я тоді у складі олімпійської збірної на виїзд збирався. Я навіть заяву написав, але з умовою, що армійське керівництво відпустить. Умови в Ташкенті були дуже хороші. Коли прилетів зі збірною, то тренер ЦСКА Валентин Ніколаєв зустрів мене безпосередньо з трапу. Дивлюся, в руках несе посвідчення офіцера.

— Здивувалися?

— Кажу: "Так я ж нічого не підписував!" Ніколаєв слухати навіть не хотів і привітав мене з тим, що відтепер я молодший лейтенант. Моя подорож в Ташкент завершилась, навіть не розпочавшись. В ЦСКА, як такого, права вибору не було.

"Тарасов стає переді мною і б’є руками по обличчю"

— Відомство ЦСКА мало прекрасну хокейну команду із зіркою Валерієм Харламовим. Добре знали його?

— Ми багато часу проводили на зборах в Архангельському під Москвою. На першому поверсі їдальня, на другому жили ми, футболісти, а ще вище – хокеїсти. Несолодко їм було при Тарасові.

— Згодом залізну руку Анатолія Володимировича відчули на собі вже футболісти ЦСКА.

— Ти розумієш, прийти з хокею в футбол…Тарасов думав, що це ідентичні види спорту. В нього установка тривала від 2 до 5 хвилин. Все було просто: "Я вам повинен розказувати, як треба грати? Ви за це гроші отримуєте". Важко передати словами, скільки ми з собою на збори заліза брали.

— Кажуть, що в Ірак ви понабирали стільки штанг, що вантажники в аеропорту не могли їх підняти. Володимир Федотов згадував, як одного разу якийсь молодий футболіст виконував наступну вправу – виліз вам на плечі і тримав "на витягнутих руках" 15-кілограмову гирю. Раптом з тенісного корту прилетів м’яч і влучив точно в голову цьому хлопцю. Він впав, зламав ключицю, але залізо з рук не випустив.

— В мене інший спогад про Тарасова і його методи. Поїхали на збори в Болгарію, вивели нас на підніжжя гори. Посадили тобі на шию когось з одноклубників, дали йому в руки важкий м’яч для набивання і примусили його крутити ним в різні боки. Ти в цей час маєш нести його на плечах на вершину цієї гірки. Жахіття! А скільки по стінках в спортзалі бігали. Це Тарасов так сміливість виробляв у нас.

— Першим не витерпів Володимир Дударенко, який насмілився сказати тренеру: "З такими нереальними навантаженнями ми не можемо ні снідати, ні обідати, ні вечеряти". Після цього його відрахували з ЦСКА за "відсутність апетиту".

— Це людина, з якою не можна було дискутувати. Не сприймав взагалі нічого. Ти хокеїста Олександра Рагуліна знаєш?

— Дударенко розповідав, що улюбленою вправою Рагуліна було падіння з ключкою навздогін супернику. Аналогія футбольному підкату. Мовляв, коли падаєш на лід, то ці секунди найщасливіші. Лежиш і відпочиваєш.

— Сашко якось запізнився в автобус. Вся команда на чолі з Тарасовим чекає і тут якраз стрілка годинника відмірює встановлений час виїзду, а по радіо сигнал – 17:00. З-за повороту з’являється Рагулін. Тренер командує: "Поїхали!" Сашко до автобуса, а той їде. Довелося брати таксі і наздоганяти.

— Астаповський розповідав про особливе ставлення Тарасова до воротарів. За його словами, тренер переконував, що голкіпер має спати з м’ячем.

— Тарасов хотів з мене Владислава Третьяка зробити. До прикладу, вправа – мені пробивають по воротах, а тренер стає переді мною і б’є руками по обличчю. Пояснював просто: "Уяви, що тобі в грі так заважають". Звичайно, я запитував його про офсайд, але Анатолій Володимирович відрізав: "Льоню, що ти знаєш?" і бив по "морді". Якщо я не витримував, то командував: "Не розумієш? Давай тоді на стінку".

— Харламов пробігав по ній п’ять кроків, а Астаповському вдавалося виконувати шість.

— На тренуваннях це одне, але ще гірше ставало, коли тренер ставив експерименти під час гри. Грали на зборах проти збірної Іраку. Тарасов вимагав від мене, щоб я рухався у воротах, як хокейний воротар. Знаєш, так з випадами вбік і зігнутими колінами. Примушував розминатися під час матчу. Я пояснював: "Так перед грою ж розминаюся".

— Не діяло?

— Бувало, що застоїшся, то очевидно, що трохи рухаєшся, нахили зробиш. Але Тарасов пішов далі: "Ти повинен бігати від штанги до штанги та імітувати, ніби вибиваєш м’яч з "дев’ятки". Звичайно, я перепитував і пояснював, якщо набігаюся у воротах, а тут ще атака суперника… Вийшов я на гру, не виконую жодних вказівок. Раптом чую з-за воріт голос Астаповського: "Льоню, Тарасов сказав, щоб ти розминався".

— Послухали?

— Виходу не було. А тепер уяви собі картину. Люди на трибунах перестали футбол дивитися. Вся увага на мені. Наші атакують, а я від штанги до штанги бігаю. І весь час імітую. Тарасов також не був прихильником розіграшу м’яча біля своїх воріт. В сучасному футболі ніхто м’яч подалі не лупить. Я теж цього не любив, вводив його захисникам, які могли б грамотно розпочати атаку.

— Чия взяла?

— Одного разу я знову вводжу рукою на ближнього. Тарасов зупиняє спаринг: "Льоню, біжи коло по стадіону і слідкуй, щоб тобі гол не забили". Ось так карав мене. Так наступного сезону Тарасова з почестями провели, коли ЦСКА ледве не вилетів.

— Тренер повторював: "Нам красивий футбол не потрібен. За стартових 30 хвилин маємо знесилити суперника, а потім взяти його тепленьким". Здається, все ставалося навпаки.

— Що тут скажеш… Для хокею це великий тренер, а от в футболі принципи трохи інші.

"Багато про себе начитався в інтернеті та газетах"

— Ви потрапили у збірну СРСР, коли там вже традиційно було безліч зірок. Разом з тим, розповідають, що відносини в колективі були хорошими.

— В Мексиці Віталій Хмельницький публіку розвеселив. Нашу делегацію стабільно охороняли поліцейські. Один з них не витримав спеки – зняв фуражку і верхній одяг. Віталік любив посміятися, тому відразу приміряв мексиканський головний убір і кітель. Як на зло, місцеві журналісти все це сфотографували.

— Потрапило в пресу?

— Наступного дня фото Хмельницького красувалося у всіх газетах. Поліцейське керівництво довго не роздумувало і того хлопця звільнило. Яшин, Шестерньов і керівники збірної взялися ситуацію вирішувати. На щастя, наші перепросили і того чоловіка поновили на роботі.

— Ще одна байка з тих часів – жарт Віктора Банникова про собаку.

— Було таке… Банников кинув виклик Ревазу Дзодзуашвілі: "За дві секунди покладу тебе на лопатки". Реваз став у партер, а Віктор не довго думаючи поставив йому руку на голову і випалив: "Товаришу полковнику, прапорщик Банников зі службовою собакою Полканом прибув! Ваші розпорядження!" Всі, звичайно, голосно реготали.

— Сезон 1971-го розпочався для вас успішно — у двох матчах збірної СРСР ви не пропустили жодного разу. Проте через два місяці після цього стається епізод, який суттєво змінює ваше футбольне життя. В домашньому матчі проти "Арарату" ви закидаєте м’яч у власні ворота. Цей момент вас зламав?

— Та ні… Я багато про себе начитався в газетах, а тепер ще й в інтернеті. Просто ніхто так і до мене не підійшов і не заспокоїв. Лише фотограф Олексій Хомич.

— Андрій Старостін публічно висловлював підтримку.

— Так, він казав, що не варто мене звинувачувати.

— По-дружньому відреагував і Астаповський, який потім переконував у пресі: "Помилки? Так хто їх не робив! Після цього я сильно посварився з нашим тодішнім тренером Валентином Ніколаєвим. Він розсердився на Льоню і на наступний матч хотів ставити мене. А я відмовився. Довго умовляв дати Шмуцу шанс, казав, що так людину зламати можна, але він був непохитний. І я теж: так на поле і не вийшов".

— Я його теж завжди старався підтримувати. Пригадую, як Володя приїхав до нас з Севастополя. У нас були хороші відносини. В команді тоді хлопці мене заспокоювали. В наступному турі проти "Нефтчі" через тиждень я ж вийшов знову у старті. Щоправда, з трибун було образливо чути: "Спробуй собі ще раз закинути!" Багато я цього наслухався, "добрих" людей чимало зустрів. Журналісти теж лізли з порадами – мовляв, так м’яч викидати не можна, треба від плеча вводити.

— Неправда?

— Дурниця! Це що, ядро? Ти далеко м’яч від плеча кинеш?

— В історії так і немає чіткої відповіді, кому ви намагалися віддати м’яч: Істоміну чи Полікарпову?

— Полікарпову. Він відкривався, ніби вільний стояв. А було ось як (Леонід Миколайович на столі схематично малює ворота, штрафний майданчик і вказує на свою позицію). Я знаходився на куті штрафного майданчика, бачу Володю. Розмахнувся з усієї сили і рука вже "пішла" викидати. Проте в цей момент я помітив, що Полікарпова перекривають. Я миттєво смикнувся назад. А м’яч-то вже зіскочив.

— Ви кинулися за ним у ворота.

— Навіть на кутовий вибив з лінії. А суддя вже пішов до центру поля. Раптом гул і свист трибун, він повертається. Я лежу у воротах. Арбітр підбігає до бокового судді і запитує: "В чому справа?" А у відповідь чує: "Гол". Він спочатку навіть не повірив.

— М’яч перетнув лінію?

— Так. Я був спантеличеним. Не те слово…

— Кажуть, що за воротами знаходився фотограф Олексій Хомич, видатний у минулому воротар московського "Динамо". Він нібито зробив кадр цього моменту, але на знак воротарської солідарності відмовився її поширювати. Це просто красива історія чи правда в цьому є?

— Це в нього треба було запитувати. Я, до речі, і запитував. Він у мене на весіллі навіть був. Казав, що фото таки зробив. Я його не бачив. Насправді думаю, що ніхто зафіксувати нічого не встиг. Це все понти… Ніхто ж не чекав, що м’яч, який знаходився у моїх руках, раптом опиниться у воротах. Ти що, будеш стояти з фотоапаратом і чекати на таке? Думаю, Хомич просто підтримати мене вирішив.

— Ще один міф свідчить про те, що Хомич вас застерігав від введення м’яча у гру за допомогою широкого вкидання від плеча.

— Завжди вводив так і все нормально було, а тут раптом неправильно. Чого б це? Все там було добре. В кожного буває подвійне рішення, як у мене в тому епізоді.

— Про цей гол ви не можете забути і до сьогодні?

— Неприємно було. Відвідуваність тоді була не так, як зараз. Куди б не приїхав – трибуни повні. Чуєш це все. Потім не звертав уваги, іншого виходу не було.

— Знаменитий лікар збірної СРСР Савелій Мишалов пояснював все вашою травмою: "За півроку до матчу з "Араратом" Шмуц грав за олімпійську команду в Сирії, травмував плече, чи не долікувався, занадто рано зняв пов'язку".

— Погоджуюся. Легковажно до цього тоді ставилися. Треба було в госпіталь з’їздити, перевіритися. Я ж розповідав, як суперник підсів під мене, а потім раптово відійшов. Впав на праву руку, розірвав зв’язки. Зшивали потім…

"Форму сушили в підвалах"

— Футбол зараз вам сниться?

— Вже ні. Коли молодим був, то після гри взагалі не міг заснути. Постійно прокручував все це.

— Найважче було після того голу з "Араратом"?

— Я по житті спокійна людина. Тоді треба було зі мною спілкуватися, психологічно допомогти. Правда, Ніколаєв викликав одного разу до себе, порозпитував і все… Це ж зараз психологи і лікарі займаються з футболістами, всі умови створені. Прийшов у роздягальню, форма і бутси на тебе чекають, все красиво поскладано. Ми такого не знали. Коли їхали на збори, то везли із собою по п’ять комплектів форми. Вона просто не встигала сохнути.

— Де сушили форму?

— В підвалах, знаходили якісь труби. Трьохразові тренування, часу мало. А ще коли зимові дощові місяці, то взагалі…

— Кажуть, що кожен суддя Радянського Союзу мріяв про особливий свисток, виготовлений в Ленінграді. Відомий львівський арбітр Михайло Кусень розповідав про дефіцит суддівського обладнання. Одного разу йому дали на семінарі іспанський свисток. Він користувався ним багато років, поки зубами не перекусив. У воротарів теж була специфіка в амуніції?

— Якісних рукавиць в мої часи майже не було. Зізнаюся, я не особливо любив грати в рукавицях. Комфортніше почував себе, коли ловив м’яч голими руками. Форма збірної СРСР була особливою. Як зараз пам’ятаю ті чотири білі букви на футболках, виготовлені з повсті, войлоку.

— Як виглядало ваше прощання з ЦСКА?

— Та ніяк. Київський СКА знаходився на дні таблиці і Юрій Войнов потребував воротаря. Відрядили до Києва мене.

— Олександр Поллак, який грав під керівництвом Юрія Миколайовича у Миколаєві розповідав, що не був особливо вражений роботою з цим тренером.

— Войнову вдалося підібрати хороших футболістів: Юра Смирнов, Пінчук, Насташевський, Казаков, Довбій. З останнього чи передостаннього місця піднялися на п’яте буквально за одне коло. Жодного поєдинку не програли. Це при тому, що з впливом нікопольського "Колосу" важко було боротися. Наприкінці сезону ми, здається, з Житомиром вдома 1:1 зіграли, а мене звинуватили в невдалому результаті. На знак покарання відправили у військову частину в Остер.

— Пропустили особливий гол?

— Нападник вийшов сам на сам і забив. Армійські чини запитували, чому я зближувався з суперником, а не залишався стояти у воротах. Я кут удару скорочував…

— Справедливість, мабуть, важко було шукати. В’ячеслав Семенов, який з вами у СКА закінчував кар’єру футболіста і розпочинав тренерську діяльність, розповідав, що в клубі його фактично підсиділи, призначивши москвича Мамикіна.

— Так Мамикін якраз нас тоді тренував. Мій "улюблений" тренер, якого з ЦСКА "поперли". Славік Семенов не хотів терпіти і керівництво призначило ручного Олексія Мамикіна. Потім мене перевели в Чугуїв, а тоді я написав заяву. Який з мене "служака"? Військову форму всього двічі за життя одягав. Та й то один раз на посвяті чемпіонів.

Любомир Кузьмяк

Размещено в Спорт.